Карлики не кусаються
Ми працювали в лісництві, на вирубку ходили вчотирьох. Я йшов першим, знаходив хворе або сухе дерево, помічав його фарбою. За мною йшов Микола – відмічав на карті, де то дерево знаходиться. Далі Сашко робив зарубку, а четвертим і останнім йшов Іван Миколайович. Він мав кувалдою стукнути дерево – за звуком переконатися в тому, що воно підлягає вирубці.
Ваня був карликом. Може, десь до поясу мені доріс, а я сам невисокий. Кажуть, його мати народила батьку дитину й втекла. Той знайшов нову жінку, вона йому ще дітей народила, а Ваня хоча й з ними жив, та ніхто не любив його. Мачуха навіть годувала його через раз, і такими малими порціями, що він так і не виріс – залишився карликом. Спочатку його забрали працювати в цирк, а тоді він старий став, його вигнали. Найцікавіше те, що, хоча батько його помер, мачуху доглядає саме він – її рідні діти десь поділись від хворої старої. Так і живе він з нею, іноді його звуть сюди, в лісництво, на допомогу. Платять йому рублі три, а він і радий: і розвіявся, і щось отримав на пляшку.
Так от, йшли ми вчотирьох, розтягнулись на велику ділянку, кожен свою роботу виконує. Аж тут чую – звуть. Підбіг я до Миколи. Каже, що Ваня десь кричав, треба його знайти. Побігли ми його шукати, а він же малий – не видно в траві, десь пищить, а ми його не бачимо. Поки знайшли, дивимось, лежить в кущах, обличчя розпухло, ледве дихає. Що сталося – невідомо. А навколо бджоли гудуть. Тоді зрозуміли: в дереві був рій, поки його не займали, було спокійно, аж тут один зачепив, другий, тоді пиляти почали, а Ваня ще й кувалдою дав – його вони й покусали. Схопив я Івана під руку (добре, що малий він), потягнув його до мотоцикла, кинув у коляску. Поки завівся, газ натиснув, дивлюсь – нема малого. Глянув – а він лежить в кількох метрах: випав, собака. Посадив його, прив’язав і погнав через усе село до фельдшера, щоб йому вкололи щось. Тягну його до двері – а там зачинено: обід. Згадав, де медсестра живе, поїхав туди, грюкаю в двері:
– Сестро, у нас тут надзвичайна ситуація, погано людині!
Вийшла вона, каже:
– І що ви мені притягли сюди, алкоголіка? У нас таких півсела. Що тут надзвичайного?
– Бджолами покусаний, ледве дихає.
– А, бджоли. Ну, зараз, чекайте.
І нічого ж їй не скажеш, бо одна на все село, зараз як образиться – що тоді з Ваньком робити?
– Ви його на лавочці посадіть, я вийду скоро, обід до другої.
Посадив, чекаю. Десять хвилин нема, двадцять – тоді йде. Без нічого.
– Так ви ж йому вколіть щось, погано людини.
– Та що я, – каже, – вколю. Сидіть, зараз чаю принесу.
Ну, я подумав, що вона не вся, але не сказав, бо ж взагалі не вийде з хати. Ще п’ять хвилин сидимо, Ваньок вже ледве тримається, аж тут виходе вона з чашкою чаю.
– На, – каже, – хай п’є.
А що я ще міг зробити? Якось влив йому той чай. Сестра сиділа поруч, курила і контролювала процес без жодного ентузіазму. Коли Ваня відкрив очі, вона сказала:
– От бачите, а ви хвилювались. Ну, я пішла.
Вона встала, застрибнула на велосипед і хутко зникла.
Добре, що Ваня живим лишився й не дізнався хоча б про те, як випав із коляски.
