свое no image

Июнь, 2011

1

Самознищення як спосіб вижити

Йдучи вулицею, мимоволі ми звертаємо увагу на перехожих. І вони на нас. Хтось може подарувати нам свою посмішку. І ми їм. А часом два оцінюючих погляди перекидаються. Одне на одного. Очі дивляться на обкладинку і мозок детально обробляє інформацію: волосся, ніс, очі, вуста, одяг, стиль, аксесуари. Підсвідоме «Я» породжує заздрість, страх, сміх, жаль, співчуття, радість…і ніколи не ставить питання: «що там всередині»… Так ми іноді знаходимо своїх героїв…

В метро зазвичай людей багато, але сьогодні мені випав шанс проїхатися в напівпустому вагоні. Переді мною стояла дівчина. Не звичайна…вона була, напевно, єдиною, кого варто було б роздивлятися серед пасажирів. Маленьке чарівне створіння хотілося обійняти. Насправді вона виглядала років так…на двадцять, але через її маленький зріст можна дати й менше. Волосся пофарбоване в темно-каштановий колір. Особливо мені подобалась зачіска: з-під кучерявої «шапочки» тягнулася довга товста коса, знаєте, як у 80-ті роки ходили наші мами і тьоті. Темно карі очі, виразно підведені чорним олівцем, обережно і боязно роздивлялися оточуючих. Пухкі, блідуваті губи дарували час від часу мені посмішку. З силою відірвавши погляд від її обличчя, я звернула увагу на те в чому вона одягнена. Замилував око і стиль дівчини: на ній були приспущені джинси, як зараз любить носити молодь, а помаранчева жилетка була одягнена поверх картатої сорочки. На ногах – білі кеди…я посміхнулася – на мені були такі ж, але червоні. Дівчина все продовжувала крутити головою то туди, то сюди. Із в’язаної сумки виглядував пензлик. Мій погляд відразу ж упав на її руки. Де-не-де видно було сліди від фарби… Ми вийшли на одній станції… Обійнялися на прощання… Я пішла в один бік, і вона своєю дорогою…

Коли все здається рожевим…
Свою героїню я зустріла у звичайному дитячому парку в далекому 1995 році. «Це твій котік?», – запитала мала кучерява блондинка, тримаючи в руках товстого рудого кота. «Мій»,  – відповіла така ж мала, але ще й товстенька, брюнетка під каре з вистриженим посередині чубом (то була я). «Я Наташа. Приїхала до бабусі Тамари, що живе в кінці вулиці. Я живу в Києві з мамою і татом на Дарниці. У вересні піду  у другий клас. Я з 261 школи, знаєш?», – отак-от вилила на мене майже всю свою ще коротеньку біографію торохкотушка-Наташа. «Мене звать Галочка…», – мовила я і розмова затягнулася надовго. Наташа стала моєю першою в житті подружкою. Кожен день зранку до вечора проводили разом, були нерозлучні. Вона завжди посміхалася, про щось розповідала, багато мріяла. Уже тоді вона знала, що її стежка не буде легкою. Наташа вірила, що, як виросте, буде маминою опорою. Звичайно, так думає, напевно, чи не кожна дитина, але ні в чиїх очах я ніколи не бачила стільки серйозності, стільки дорослості.

В десять місяців Наташа почала ходити, точніше, як розповідала її мама, танцювати. Де не почує музику, скрізь витанцьовує… Як підросла, здали її до танцювальної школи. Саме з цим хобі вона планувала зв’язати своє майбутнє. Та тоді ще ніхто не знав, що через 15 років мрії стануть іншими, прагнення будуть більшими, а життя складнішим.

Цілий місяць на рік, коли «кієвлянка», як її називали у нашому селі, влітку приїздила до бабусі Тамари, ми проводили разом. Обіцяли, що ніколи не забудемо одне одного і ніколи не будемо сваритися. Та в дитинстві все здається набагато простішим. Наша ілюзія почала розвіюватися через п’ять років дружби, коли бабуся Тамара переїхала жити у Київську область. За чашкою кави, згадуємо, як зробили одне одному невеличкі книжечки. Наташа дістала свою, кутики листків дещо затерті, напевно, вона не лежала на поличці, стало приємно… Відстань нас не розлучила – у наші поштові скриньки часто падали листи.

Після дощу знову дощ…
Дитинство закінчується тоді, коли починаєш розуміти смерть. У п’ятнадцять років Наташа відчула, як воно жити без годувальника… Тата ніколи вже не повернути, а мамі слід допомагати тепер вдвічі більше. Саме тоді її у житті з’явилося Воно. Велике, чисте, сильне, перше… «Якби не Воно, я не знаю як би тоді справилася з проблемами», – згадує, закурюючи сигарету. Воно допомагало їй в усьому, підтримувало, ніколи не покидало, витирало її сльози, навіть вчило за неї домашнє завдання, коли їй у десятому класі довелося піти працювати після уроків. Перша робота – офіціант у «Бістро» – приносила не багато грошей, але їх вистачало хоча б на школу. Біда не ходить сама. Часу на заняття танцями не вистачало, довелося покинути ансамбль. Воно вимагало більше уваги (у стосунках завжди є якась критична точка), а депресія все частіше забігала в гості. У 2006 році Наташа вступила до університету «Україна» вивчати діловодство. Те, що раніше вона називала «Воно», тепер набуло статусу «Він» – на носі було весілля. Все було б добре: вони одружилися б, стали на ноги, народили б дитину, створили б свій рай. Але життя – не казка: не все завершується «хепіендом»; люди – не лебеді: не всі закохуються раз і назавжди. У нашому житті є й «інші», і ми іноді становимося «іншими». От так і в Наталкину казку ввійшла «інша». «Він якось прийшов і сказав: «Наташ, извини, но я полюбил другую», а що мені було робити? Я відпустила» – в голосі її чулася біль…
На 10 липня було призначене весілля. В цей день вона встала рано, прибрала в квартирі, зробила зачіску і одягла білу сукню…Одягла і лягла спати…щоб більше ніколи не прокидатися…

Там, де люди роблять свій вибір
«Спочатку мені було холодно і хотілося назад, але потім я зігрілася і почала бігти вперед. Я чула, як плакала мама, як говорив Він, якісь дивні люди. Я час від часу зупинялася, думала – чи не повернутися?…» – Наташа палить сигарету за сигаретою, розповідаючи про свій тодішній стан. Стан коми. Сонце ховалося за хмари – в кімнаті ставало моторошно. Тиждень Наташа не могла прийти до тями. Для когось цей час здавався вічністю. Лікарі не подавали надій… Її організм був у стані сильної детоксикації.

Лікарі говорили, щоб вийти з такого стану треба сильне бажання жити. У неї його не було…спочатку не було. Що змусило її повернутися назад, вона говорити не хотіла. На очах виступають сльози – згадувати було боляче.

Дощ не може йти вічно…
Бесіди з психологом, відпочинок у санаторії і нові знайомства допомогли Наташі повернутися до нормального життя. Саме тоді, коли їй було нікуди виплескати біль вона взяла в руки фарби…і почала малювати. «Я не знаю звідки у мене нахил до малювання, але виходило кумедненько так…», – посміхається і знову закурює… Якось картини дівчини побачила мамина знайома. Їй сподобалася Наталчина уява і вона запропонувала пройти дизайнерські курси на базі однієї з київських рекламних кампаній. Через три місяці вона уже була нештатним дизайнером рекламного агентства. Наташа не з тих, хто любить марнувати час. Зараз вона отримує другу вищу освіту в університеті імені Т. Шевченка, окрім розробки рекламних проектів, працює тренером у фітнес клубі і знову танцює в ансамблі «Арабель». Робота поєднується з хоббі. Свої картини вона не раз представляла у різноманітних київських галереях, музеях, бібліотеках, а нещодавно стала автором персональної виставки під назвою «Самознищення, як спосіб вижити». У вузьких колах відома як Тіна Грей.

Хоча серце Наталки поки що вільне, вона не переймається – всьому свій час. Успіх, знайомства з високопоставленими людьми і товщина її гаманця не вбили в ній ту доброту, яку я бачила 15 років тому, а навпаки: «Якби був вільний час хотіла б зайнятися волонтерством, але…».

У старій однокімнатній квартирі ідеальна чистота. З цього приводу Наташа сміється: «Це не тому, що я дуже охайна – буваю тут дуже рідко. Майже весь час проводжу в майстерні. Отам от справжнісінький гармидер!». Ну, охайна чи ні – це вже не нам судити, а от, що працелюбна – тут вже не посперечаєшся. Справжня бджілка! Не знаю кому як, а мені – приклад для наслідування.

Математичний закон говорить – мінус на мінус дає плюс. Але в житті, на жаль, не все як в математиці. Тож, якщо минуле пахне цвіллю – слід докласти зусиль, щоб майбутнє сяяло веселкою. Підтримка рідних – той важливий момент, який допомагає людині не зламатися, і у Наталчиному випадку вона зіграла вирішальну роль.
Кожен сам малює своє життя, кожен сам художник свого щастя. На картинах Тіни Грей лише яскраві фарби…

Галина Яцина


1 комментарий к Самознищення як спосіб вижити

  1. slavuk пишет:

    Цікаво і ненавязливо.

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Наверх ↑