Русланчик
«Зараз причепиться», – подумала я, йдучи повз хлопця, який сидів на сходах книгарні. За плечима в нього був зелений поношений рюкзак, на голові – старенька панамка, і взагалі він виглядав так, ніби вже довго знаходиться в дорозі.
– Стій! Та куди ж ти? Стривай! Та можу я познайомитись хоч із однією людиною в цьому місті?! – він підскочив зі сходів, кинув рюкзак.
«Так не повинно бути, невже дійсно на нього ніхто не реагує?» – я зупинилась. Хлопець, худий і чорнявий, миттєво підбіг до мене, залишивши свій рюкзак на сходах.
– Так ти куди йдеш? Давай з тобою дружити? Давай? Я щойно приїхав.
– Звідки? – запитала я. А в голові промайнуло: «Зі Львову – так на сході думають про всіх, хто розмовляє українською».
– Звідти. Привет, я Русланчик, – він простягнув мені руку.
– Юля, – я відповіла. Він із інтересом подивився на мою руку, хоча вона нічим не відрізнялась від звичайної.
– Ну вот, будем дружить? А знаешь, у меня же тоже пирсинг, вот, – він доторкнувся до лівої брови. – Але я постійно його знімаю, бо у мене така дурна робота. Снимаю, а потом каждый день обратно ставлю – будто заново прокалываю.
Він активно жестикулював, підходячи все ближче до мене, так, що я відчула запах перегару.
– Розумію, – я відійшла на кілька кроків назад, – дуже незручно. – А що ти тут робиш?
– Я? – він підійшов ближче. – Їхав у поїзді – такий вірш написав, послухай:
Праздничный звон бокалов,
Звенит на подносе хрусталь,
Милая, что же так грустно?
Тебе наконец-то жаль?..
Він, захоплений власним віршем, підходив ближче, я відходила назад. Русланчикові речі валялись на сходах уже за кілька метрів від нас.
…чтобы теперь ты знала:
в мире нету чудес.
В мире все очень просто –
только деньги и секс.
Вірш виявився досить довгим, але хлопець не забув жодного слова.
– Дякую, що послухала. Я Русланчик, – він простяг мені руку.
– Дякую, що поділився. Юля, – відповіла йому я. Він довго дивився на мою руку. – Мені час, я на роботі, бувай, Русланчику.
– Где ты работаешь? – спитав він.
Мені набридло не лише те, що він постійно підходить надто близько, а й ці невиправдані переходи з однієї мови на іншу.
– Тут, – я показала на двері книгарні.
– Стривай, – він схопив мене за руку. Я звільнила руку, стукнула його долонею й пішла. Тепер відчай у чужих очах не зупинив мене, але цікавість змусила визирнути у вікно: здійнявши руки догори, Русланчик щось кричав. Ніхто не звертав на нього уваги, лише старий бомж зупинився поруч, похитав головою, підняв його рюкзак – і пішов далі.
Юлія Куліш
