свое 1347395031_3142

Сентябрь, 2012

0

Русланчик

«Зараз причепиться», – подумала я, йдучи повз хлопця, який сидів на сходах книгарні. За плечима в нього був зелений поношений рюкзак, на голові – старенька панамка, і взагалі він виглядав так, ніби вже довго знаходиться в дорозі.

– Стій! Та куди ж ти? Стривай! Та можу я познайомитись хоч із однією людиною в цьому місті?! – він підскочив зі сходів, кинув рюкзак.

«Так не повинно бути, невже дійсно на нього ніхто не реагує?» – я зупинилась. Хлопець, худий і чорнявий, миттєво підбіг до мене, залишивши свій рюкзак на сходах.

– Так ти куди йдеш? Давай з тобою дружити? Давай? Я щойно приїхав.

– Звідки? – запитала я. А в голові промайнуло: «Зі Львову – так на сході думають про всіх, хто розмовляє українською».

– Звідти. Привет, я Русланчик, – він простягнув мені руку.

– Юля, – я відповіла. Він із інтересом подивився на мою руку, хоча вона нічим не відрізнялась від звичайної.

– Ну вот, будем дружить? А знаешь, у меня же тоже пирсинг, вот, – він доторкнувся до лівої брови. – Але я постійно його знімаю, бо у мене така дурна робота. Снимаю, а потом каждый день обратно ставлю – будто заново прокалываю.

Він активно жестикулював, підходячи все ближче до мене, так, що я відчула запах перегару.

– Розумію, – я відійшла на кілька кроків назад, – дуже незручно. – А що ти тут робиш?

– Я? – він підійшов ближче. – Їхав у поїзді – такий вірш написав, послухай:

 Праздничный звон бокалов,

Звенит на подносе хрусталь,

Милая, что же так грустно?

Тебе наконец-то жаль?..

 Він, захоплений власним віршем, підходив ближче, я відходила назад. Русланчикові речі валялись на сходах уже за кілька метрів від нас.

 …чтобы теперь ты знала:

в мире нету чудес.

В мире все очень просто –

только деньги и секс.

 Вірш виявився досить довгим, але хлопець не забув жодного слова.

– Дякую, що послухала. Я Русланчик, – він простяг мені руку.

– Дякую, що поділився. Юля, – відповіла йому я. Він довго дивився на мою руку. – Мені час, я на роботі, бувай, Русланчику.

– Где ты работаешь? – спитав він.

Мені набридло не лише те, що він постійно підходить надто близько, а й ці невиправдані переходи з однієї мови на іншу.

– Тут, – я показала на двері книгарні.

– Стривай, – він схопив мене за руку. Я звільнила руку, стукнула його долонею й пішла. Тепер відчай у чужих очах не зупинив мене, але цікавість змусила визирнути у вікно: здійнявши руки догори, Русланчик щось кричав. Ніхто не звертав на нього уваги, лише старий бомж зупинився поруч, похитав головою, підняв його рюкзак – і пішов далі.

Юлія Куліш


Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Наверх ↑