Постмодернізм головного мозку
Варкалось. Хливкие шорьки
Пырялись по наве,
И хрюкотали зелюки,
Как мюмзики в мове.
Л. Керрол, “Аліса в Задзеркаллі”
Мистецтво неосяжне й вічне. Від самого свого зародження воно не припиняє бентежити людську уяву глибинними прихованими смислами або ж реалістичними формами, що подекуди красою своєю затьмарюють природу. Воно покликане виконувати для людства таку величезну кількість почесних місій, що годі й уявляти, яким став би світ, зникни в ньому раптом мистецво. Інформує, навчає, бентежить, захоплює, виступає одночасно катом і психотерапевтом і, що найважливіше, надихає до творчості. Без того стимулу, що дає людям мистецтво, неможливий був би його розвиток, який досяг нині черговорї сходинки під назвою постмодернізм.
Постмодернізм огортає нашу бурхливу епоху як боа констріктор свою безпорадну здобич, і робить це вкрай безкомпромісно. Він змушує мислити й рефлексувати, поринати в підсвідомість і звертатися до енциклопедій, аби хоч трохи зрозуміти, який же глибоке послання несе людству поламаний стілець, змотаний дріт або жовта пляма на червоному полотні, що часто-густо пропонують виставкові центри сучасного мистецтва в якості експонатів. Але скульптура й живопис приховують в собі набагато менше небезпеки, аніж література, що послуговується словом, найсильнішою зброєю, Альфою і Омегою всього людського буття. Звідси — моральна відповідальність письменника, його обов’язок дбати про свої тексти, не допускаючи інтелектуального насильства над читачем. Особливо це стосується саме постмодерністів, які називають оточуючий світ “текстом, книгою, що потребує індивідуальної інтерпретації”.
У 2009 році на конкурсі ВВС-Україна “Книга року” перемогла збірка Юрія Іздрика “ТАКЕ”, і це стало беззаперечною перемогою рефлексії над будь-якими літературними нормами та здоровим глуздом. Так воно й має бути у постмодернізмі, усі можливі складові якого щедро вміщено в 33 невеликі оповідання.
Зустрічаємо тут і відмову від усіх офіційних умовностей “сліпого стада соціуму”, і поєднання взаємозаперечуючих думок, і хаотичність викладу, і псевдонауковість, представлену величезною кількістю складних термінів, що важко буде зрозуміти людині, далекій від лінгвістики і теорії літератури.
Іздрик надзвичайно охочий до діалогу з читачем: “Може, ти так і не допер, про що йшлося. Мене це не обходить”. Саме ці слова заслуговують на гучні овації, адже від них відгомонить ідеальним маркетинговим підходом: для багатьох читачів визнати, що вони “не доперли” кучерявої авторської філософії — все одно що визнати свою інтелектуальну поразку. І людина, озброївшись тлумачними словниками для пошуку термінів “соціоконотація”, “аберація” і “таксономія”, прокладає собі шлях для розуміння. “Вузькоспеціалізована лексика надає слоганам несподіваної глибини та метафоричності”, — розмірковує Іздрик в есеї “Психоневро”, розсипаючи в реченнях перлини й діаманти лінгвістичних термінів і психологічних дефініцій. Воно й не дивно, постмодернізмом можна пояснити будь які недолугості й самозаперечення.
Ще однією характерною рисою “ТАКЕ” є поєднання у творі всіх рівнів свідомості автора. Якщо брати до уваги певну автобіографічність есеїв та оповідань, то необхідно завчасно підготуватися до зустрічи з Я, Воно і Над-Я Юрія Іздрика, а потім вже вирішити для себе, хто з трьох оповідачів найбільш цікавий. Дійсно, композиція, мовлення, загальний стиль викладу змінюється чи не з кожною наступною сторінкою. Проте ця динаміка позбавлена сенсу: окремі оповідання вкрай важко сприймати. Доречно було б згадати однин психічний розлад, що має назву шизофазія. Це таке порушення структури мовлення, коли фрази побудовані правильно, проте не несуть жодного змістового навантаження. Така незрозумілість також є даністю постмодернізму: читач перетворюється на співавтора, вигадуючи собі власні смисли й трактування.
Не варто, все ж таки, лякатися невідомого. Адже найстрашніше й найнезбагненніше, що можна зустріти в текстах Іздрика, — кожному знайомий дедактизм. Автор постійно намагається пророкувати й повчати, що інколи може не лише зіпсувати враження від твору, а й знищити найменше бажання продовжувати з ним знайомство. Юрій Іздрик оперує такими складними та індивідуальними для кожного поняттями, як добро, зло, істина, Бог, додаючи до них нищівне словосполучення “а насправді”. Трапляється, Іздрик резюмує свої роздуми: “От така бадяга, дітки…” Йому 49 років і, напевно, більшість його аудиторії — молодь, що потребує свого мудрого пастиря, який поведе її до осяйних вершин істини. Проте уявімо на мить реакцію письменникового однолітка на таке звертання: подив, розчарування, або й відверте глузування. Мимоволі згадується яскрава фраза одіозного російського політика Валерії Новодворської: “Вы все дураки и не лечитесь. Одна я умная, в белом пальто стою, красивая!” Здається, саме таке Іздрикове ставлення до непросвітленого “сліпого стада”, що не може осягнути його істини.
Говорячи про тематику книги, варто віддати належне її влучній назві. Оповідання й есе про ТАКЕ: глобальне ніщо, індивідуальне все. Часто зустрічаються антиклерикальні роздуми, що тісно переплітаються з пошуками Бога. Левова частка творів присвячена наркотичним речовинам та алкоголю, що можуть стати “поводирями” до істини. Тут варто сприймати текст дуже обережно: Іздрик не робить прямого заклику вживати заборонені речовини. Навпаки, він стверджує, що вони ніколи не будуть “ключами до раю” і здатні знищити нерозумних шукачів Великої Істини. Проте ключове слово тут саме “нерозумних”, тобто підготовлена людина загалом-то може користуватися послугами психотропів та алкоголю на шляху до просвітлення.
Молоді люди часто схильні занадто романтизувати власний образ, тому є небезпека, що саме вони легковажно внесуть себе до тієї категорії “розумних та підготовлених”. І ця небезпека має своє підтвердження. На просторах мережі можна знайти відгуки наступного змісту: “Крута задумка, книга класна,як на мене, я навiть зустрiв там сюжети i героiв з мого життя,навiть не сподiвався…!!!…щодо наркоманiв, ЛСДшникiв, планокурiв тощо,тiлки вони вiдчували життя по iншому, тiльки вони бачили те, чого всi не бачили,менi деколи здаеться, перечитуючи Iздрика, що не спробувавши психотропiв, не прохаваєш тему книги,простий пересiчний м*дак такого не напише”. Це саме те “індивідуальне сприйняття тексту”, що проповідує постмодернізм, тому читачеві Іздрикового “ТАКЕ” вкрай важливо мати власні погляди й принципи, не занурюючись із головою в хиткі піски авторської уяви.
Що напрочуд добре вдається Іздрикові, так це невеликі замальовки-спостереження соціального і побутового характеру. Він вправно “малює” портрети жінок, птахів, алкоголіків, прихильників маріхуани або засновників релігійних сект, розмірковуючи про життєву рівновагу, привабливість, віру й комунікативні здібності співбесідників. Саме такі жваві реалістичні сценки дають читачеві можливість перепочити перед новою подорожжю до філософічних хащів.
Прикметно, що над дизайном і версткою збірки працював сам Юрій Іздрик, а редагування і коректура її зовсім не торкнулися. Саме через те часто-густо в око впадають друкарські помилки накшталт “двіва лторни”. Звісно, це може виявитися лише черговим засобом постмодернізму, вся критика якого легко зводиться нанівець одним простим реченням: “Ви нічого не зрозуміли”.
Література покликана розвивати естетичні смаки людини, творити мислячу, духовно багату особистість. Тому вкрай важливо, щоб у сучасному світі не відбувалося підміни культурних і моральних цінностей. Особливо це стосується підлітків, що часто сприймають шкільну програмну літературу як нав’язану, а нову, постмодерну — як ковток свободи й анархізму, обираючи собі дещо сумнівних “гуру”. Але, певно, це вже проблеми освіти і власне вчителського підходу до викладання.
Та не таке вже страшне сучасне мистецтво, попри всю його хаотичність і дивакуватість. Існують талановиті й розумні твори, що часто знаходяться у затінку кричущих епатажних улюбленців публіки. Залишається сподіватися на невблаганний час і “закони джунглів” нашого світу: кволі автори зрештою підуть у вічність, а геніїв визнають. Ці закономірності діяли ще за Гомерових часів, тож і постмодернізмові їх не обдурити.
Марина Ніжник
Related Posts
Метаграфіка: досвід пізнання →
Палка, палка, огуречик →
«1984» по-українськи →
2 комментариев к Постмодернізм головного мозку