свое

Вересень, 2012

4

[опознай меня]

Висока кам`яна споруда з широким табло новин – червона стрічка кримінальної хроніки блимає новими фактами – останнє, що запам’ятала моя колега: діти з Красного накрали біжутерії та взуття на 700 гривень. На перший дзвінок жандарм відповів завіренням, що по нас зараз вийдуть: сам він десь на виїзді. Ми чекали хвилин 20, озираючись та роздивляючись місцевий контингент: біля головного управління трафік формувався вельми специфічним колоритом. Переважно це були чоловіки з характерним типом обличчя: незалежно від віку та одягу, в ньому можна впізнати людину саме цієї професії. Мій товариш колись припустився гіпотези, що справа тут в особливій обробці кадрів: ті, хто не має сили волі та індивідуальності протистояти психологічному тюнингу, фізіологічно зливається з суцільною масою своїх колег, з насупленими скляними поглядами, поганою шкірою на обличчі, животами, які мають властивість зростати пропорційно кількості зірочок на погонах.

В колеги задзвонив телефон, я озирнувся. Чоловік, який подзвонив їй, стояв і курив біля будинку головного управління. Це був жандарм зі стажем. Перше, що привертало увагу – рихла шкіра на стомленому лиці. Робота в карному розшуку явно висмоктувала з людей сили та енергію: це було помітно також по його маленьким червоним очам. Вдягнутий у цивільне, він посміхнувся нам та спитав, чи це ми – художники. Відповіли стверджувально. Він докурив, і ми пішли всередину. За входом знаходився турнікет та охорона.

– Зі мною, – сказав він молодому чоловікові на варті. Оминувши охорону, ми опинились в холі з широкими білими сходами, застеленими килимом. Всередині пересувалися люди в штатському, всі, як один, з кам’яними поглядами і темними колами навколо очей. Декілька привіталося з нашим супроводжуючим. Втрьох ми зайшли до ліфту.

Останній поверх, карний розшук. Тут нам кажуть, що потрібна людина буде о третій.

– Вам треба годину погуляти, – каже він, коли ми знову опиняємось у ліфті.

– Я чомусь думав, що фотороботи складає комп’ютер. Хіба не так?

– Ні, – якось байдуже відповідає жандарм .

– І кого нам треба малювати? – нарешті питаю я.

– Ніхто не знає, – знов чую не менш інформативну відповідь.

– Я маю на увазі… що він зробив?

– А… вбивство. На вулиці №. Ви що, не чули?

– Ні.

До виходу ми мовчимо.

 О 15:00 ми повернулися до головного управління. Жандарм сидів з вилупкуватим кремезним колегою, який напружено привітався з нами.

– Підемо до заступника генерала, – сказав він, можливо, очікуючи справити на нас якесь враження. Ми байдуже кивнули. Присіли на сусідню лавку. Проте, ненадовго. Супроводжуючому подзвонили, і він пішов у напрямку чорної іномарки, що під’їхала до будинку. Спочатку з машини вийшов живіт, потім – його власник з маленькою барсєткою в руці, затягнутий у білий костюм. «Coza Nostra», – вирішив я.

– Третій поверх… туди можна і пішки.

На третьому ми одразу потрапили в коридор для VIP персон. Озирнулись. На стінах висіли портрети начальства, починаючи з 1939 року: всі, як один, на блакитному фоні, з крупними обличчями та погонами, аж занадто виділеними білою та золотою фарбами. Всі, як один, пензля якогось Козака.

– Тло не завадило б перекрити ще раз… малювали з фотографії, – миттєво констатувала моя колега. Хвилинку ми критично роздивлялися портрети: вусаті та голені, пихаті та байдужі, погані і дуже погані.

Жандарм повернувся та прошепотів:

– Виявляється, для вас все буде простіше. Треба… – він нервово озирнувся та показав на сходи. Ми відійшли. – Треба просто домалювати йому одяг, – продовжив він. Фотопортрет в нас вже є.

Ми з колегою мовчки переглянулися.

– Прошу… заходьте.

Зайшли в стандартний жандармський кабінет: пара столів з паперами, пара старих комп’ютерів, голі холодні стіни. Крім того, з вікна відкривається панорама похмурого осіннього міста. На одному зі столів – стара друкарська машинка, наче дань традиціям, закладеним ще за часів «Места встречи».

– Думаєш, вона працює? – питає колега.

– Елемент декору, – кажу.

– Садіться будь ласка ось тут. У вас є з собою папір, чи вам дати?

– Давайте.

Перед нами кладуть стопку ксероксних листків. Я дістаю олівці.

– Цей чоловік розкаже вам, як виглядав підозрюваний. Перемалюйте в такому одязі обличчя ось із цих фотографій.

Один із жандармів дістає листок з чотирма фотографіями чоловіка середніх літ. Можливо, це оперативна зйомка, можливо – зафіксовані веб-камерою кадри. Вдягнутий весняно, він іде та озирається. Є одна фотографія крупним планом, де він напружено дивиться вниз, похмурі брови закривають темні очі з великими червоними колами втоми. Характерний трикутний спортивний ніс та підборіддя з ямкою. На вулиці я прийняв би його за трохи пристаркуватого студента-старшокурсника, який займається єдиноборствами.

Перед нами сидить чоловік, який «здається його бачив, ніби його, і ніби він виглядав так». Він також доволі напружений, руки та очі знаходяться в постійному русі, на лобі залягла зморшка.

– На ньому була така панама… як рибальська… і пальто темне. Він ішов, закриваючи коміром лице… ну зимно було… Так…

Ми беремо по листку, починаємо накидати портрет. В мене чомусь немає ніякої зацікавленості у зразковому виконанні роботи, тому я малюю фейс, який однаково підійде кожному бажаючому. Через деякий час звертаю увагу на роботу моєї колеги. Вона дівчина чемна, майже кругла відмінниця, взялася за роботу так, ніби це домашнє завдання з кольорознавства. Добре відчула місцеву стилізацію, та одразу зрозуміла, чого від неї чекають. Під її олівцем поступово з’являвся лінійний портрет, який на табличці «Розшук» за всіма параметрами виглядав би своїм у доску.

Панаму? Натє панаму.

Пальто? Натє пальто.

– То цей вбивця так і виглядав? – ніби вже готовий відпустити гончих, нетерпляче питає жандарм, впиваюсь червоними очиськами в рисунок моєї колеги. Свідок, здається, не в захваті від перспективи осяяння його плечей повною відповідальністю за прямі показання. Фаланги його пальців напружено починають танцювати джигу.

– Це було давно… я ж кажу, ніби схожий, але як я можу точно казати… Це ж було аж пів року тому, – наче шукаючи солідарності, звертається він до нас із останнім реченням.

Після напруженої паузи, в дусі старих добрих «Улиц разбитых фонарей», я вирішив внести для себе трохи зрозумілості в цю зворушливу мізансцену:

– То ви точно ще не знаєте, чи це на фото потрібна вам людина?

– Нєє…- байдуже відповідає жандарм тоном людини, яка не вбачає в цьому ніяких перешкод для «торжества правосудія».

Після такої відповіді я вирішив, що для подібної палати №6 старанність у виконанні портрету була б зовсім недоречною.

Маленький ліричний відступ.

Коли я розповів про цей випадок своєму приятелю, він із розумінням посміхнувся та згадав, як сам ходив зі своєю колишньою дівчиною у відділок писати заяву.

То була рум’яна женщіна, яка в певний період життя почала тусуватись в компанії людей, після візиту котрих у когось час від часу зникав телефон. На цей раз без телефону лишилася вона.

– Хто вкрав? То ти вкрав?!..- одразу почав трястись та крутити зрачками жандарм, дивлячись на мого товариша.

– Ні, ні… давайте зараз розкажу все…

Ця нетерплячість відома всім, хто за тих чи інших причин опинявся у відділку. Її можна позначити як зворотну презумпцію невинності:

 « Підозрюваний винуватий доти, доки не доказано зворотнє».

 – А це що таке? – випалив здивований свідок, який нарешті звернув увагу на результат моєї роботи.

– Злодій, – відповів я.

На аркуші знаходилось лице, верхня частина якого до самого носа була закрита панамою, а нижня – до того ж самого носа, пальтом. На мою думку, не вистачало підпису «О, брат, это жулики!».

Свідок напружено вдивлявся в лице (а точніше ніс) злодія, але відкинувши всі спроби впізнати в ньому підозрюваного, повернувся до роботи моєї колеги. Вона інтенсивно штрихувала пальто, час від часу отримуючи підказки накшталт: «Тільки комір… він комір тримав руками… обличчя було більш закритим…».

Колега миттєво зреагувала:

– Можете стати там, як він каже? – звернулась вона до молодого жандарма, що сидів за столом у кутку кімнати.

Той, під чітким керівництвом свідка, зайняв «позу злодія». Виглядало це доволі фотогенічно. Колега задоволено почала малювати з натури, час від часу закриваючи рота від сміху, та замазуючи невдалі лінії коректором. Тим часом свідок ніяк не міг підібрати слово для позначення відтінку тканини пальто: чи-то світло-чорний, чи синюватий, але точно не коричневий. Я підказав йому, що в нас немає кольорових олівців, і той зітхнув з полегшенням.

Коли портрет був готовий, жандарм неспішно сфотографував його на телефон та вийшов із кабінету. Ми мовчки чекали.

– Треба домалювати панаму і пальто на фотографії, – сказав він по поверненні.

Скоро на одному з фото стояв чоловік в чорному плащі-палатці та чорній панамі (колезі вручили чорну ручку) на фоні зелених дерев.

Жандарм знову, не поспішаючи, усе зафіксував та зник. Я знав, що на цій стадії нікуди ніхто не поспішатиме. І справді, нас запросили вийти тільки через 10 хвилин. Біля ліфту жандарм сунув моїй колезі 100 гривневу бумажку. Я вирішив грошей з його рук не брати.

– Налогоплательщики, – лаконічно пояснив я, немаючі на увазі нічого конкретного. Він здивовано сховав гроші в кишеню та пробурмотів: «Розберетесь…»

Ми вийшли на вулицю та розійшлись по своїх справах. Так почався перший день магістратури.

[cтаврогін]