литература no image

Март, 2011

0

Літературний блокбастер

 Стежити за новими іменами в літературі зараз не так просто, знайти серед них щось захопливе та особливе ще важче. Шукати доводиться методом спроб та помилок, покладаючись головним чином на інтуїцію.

Дивне як для українського ім’я Люко Дашвар викликає інтерес. Виявляється, це псевдонім, який вигадала для себе херсонська журналістка Ірина Чернова, об’єднавши склади з імен своїх коханих людей. Назва книги «Село не люди» звучить як трансформація всім відомого «село і люди», чим приваблює не менше за обкладинку з дівчиною.

Хоч роман «Село не люди» і став лауреатом конкурсу «Коронація слова» та має найбільший наклад із сучасної української прози – 100 тисяч екземплярів, а до нового все одно ставишся з недовірою. Тим більше до масового.

Однак сюжет твору захоплює відразу після того, як минає огида від першої сцени: 13-річна Катерина відпльовується від «слизької любові», що залишив у її роті 36-річний сусід дядько Роман. Без цього моменту вся перша частина твору проста й прозора, навіть гумористична. Сільські дівчата-підлітки намагаються подобатись хлопцям, мужики ледь не миттєвого напиваються в димину під єдиним у селі кіоском, жінки сваряться, працюють, будують господарські  плани. І все це написано такою простою та жвавою мовою, з великою кількістю діалогів, що здається ніби для читання не потрібно докладати жодних зусиль. Події відразу постають перед очима в повному кольорі, навіть матюччя, що ним іноді користуються селяни, звучить на диво природньо і лише додає фарб у образи героїв та загальну картину. Щоправда, скоро кольори змінюються на чорні. Починається усе з двох старшокласників, які вирішують зробити молодшим дівчатам сюрприз, накачавши парафіну безпосередньо до своїх незайманих чоловічих органів. Внаслідок цього один із них втрачає здатність мати дітей, а другий помирає. Як відомо, біда не приходить одна, і з цього моменту село потрапляє у вихор трагічних подій. Сюжет настільки динамічний та насичений подіями,  що важко зупинитись, не дійшовши до розв’язки. Дуже схоже на кінофільм, а смертей та збочень вистачить на цілий серіал. До речі, саме сценарії до мелодрам писала раніше Люко Дашвар, працювала також у жіночому журналі, де подібні вигадки цінують на вагу золота. Цей досвід авторці дуже допоміг. Незважаючи на явний надлишок крові та бруду в романі, інтерес до героїв не зникає. Щоправда, ставлення до історії кохання дівчинки Каті до дядька Романа залишається неоднозначним.  Нібито й люблять вони одне одного відверто та ніжно, і шкода їх, бо в селі таке кохання точно приречене, і подих захоплює від того, як дівча тягне свого непритомного й обгорілого коханого на власній спині, а сцена зізнань перед смертю взагалі гранично сентиментальна. І все одно до кінця в чистоту думок цього сільського Гумберта повірити неможливо через те, що знайомство з героями відбувається за огидних умов. Хоча таке знайомство – прекрасний письменницький хід, бо відіграє роль гачка для читача, і діє майже безвідмовно. Люко Дашвар відмінно орієнтується в потребах маси і знає рецепт приготування такої страви,  що буде до смаку кожному. Тому «Село не люди» містить кохання і сльози, смерть і радість, трагедію та комедію.

Безперечною перевагою цього твору є те, що він український, і не номінально, а насправді: про українців, в Україні, для українців. Так само, як деякі життєві ситуації здаються нам вартими опису в книзі, так і більшість подій з роману здаються життєвими. Власне, у цьому також один із секретів популярності твору. Хоча мова йде в основному про село, мешканці міста також досить яскраво показані на прикладі молодих київських вчених та їх сімей. Контраст між містом і селом величезний, виявляється він не лише в умовах життя та звичках людей, а й в їхніх думках. Незважаючи на величезну різницю селян та міських у рівні освіти та кількості знань, матеріальному становищі, дегенератів багато скрізь. Гроші та статева жага керують людьми будь-якого населеного пункту: «хоч корові в зад» – аби задовольнятись та користь отримати. З іншої сторони, трошки добрих людей таки є скрізь, їх не зіпсували ані злидні, ані тяжка робота, ані алкоголізм. Власне, проблеми завжди одні й ті ж, головне – наскільки майстерно вони змальовані та подані. В романі «Село не люди» це зроблено досить вдало. Звісно, це література масова, і вимагати від неї варто лише гарного сюжету, простої мови та близької теми. Для тієї читацької аудиторії, на яку, мабуть, розраховувала Ірина Чернова, вона створила дуже гарний твір. Навіть про казковий фінал не забула: дівчинка стає віщункою і завдяки цьому може регулярно спілкуватись із мертвими, а  померли у Каті всі рідні та кохані. Тому після числених Катерининих поневірянь та читацьких сліз усе нібито приходить до ладу, заспокоюється.

Не дивно, що ця книга має такий великий наклад, адже масової української літератури майже немає, незважаючи на величезну потребу в ній. Захоплююча і проста, доступна і емоційна книга з’явилась вчасно і зайняла свою нішу не даремно: у своїй категорії вона виконала усі вимоги читача. Очевидну надуманість багатьох епізодів рятує мова. Простий, розмовний стиль оповіді, з діалектизмами,  просторіччями та лайкою швидко створює різноманітні образи та оживляє події. І нічого страшного, що сюжет вийшов одночасно фантастичним та занадто реальним, бо поєднав сентименти з відвертим кривавим жахіттям. Навіть духовна бідність більшості з персонажів не зменшує інтересу до них. Головне – роман захоплює та викликає емоції, отже мети свої він досяг.  В результаті поєднання класичних ситуацій, відомих лейтмотивів та прийомів у одній картинці ми отримали гарний спосіб провести кільки годин вільного часу та можливість привернути увагу мас до читання.

Юлія Куліш


Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Наверх ↑