кино no image

Май, 2011

2

Колодязь пам’яті

Бітлз, старі платівки, знайомі гітарні акорди… Власні спогади змішуються з музикою і, підхоплені фантазією, лягають на полиці свідомості рядками улюблених книжок і пісень, які, з часом, починаєш вважати особистими, майже інтимними. І коли який-небудь зухвалий режисер береться екранізувати твій улюблений літературний твір, очікуєш із острахом – аби не спаплюжив рідні, виплекані образи, не зруйнував повітряні замки, що так старанно будував із крихкої цегли власних думок.

“Норвезький ліс” – роман японського письменника Харукі Муракамі, названий на честь однойменної пісні Бітлз. Глибока, чуттєва, “музична” та темна історія, немов занурена у колодязь пам’яті, звідки її намагається підняти письменник разом із головним героєм твору – Тору Ватанабе.

В’єтнамський режисер Чан Ань Хунг, що є палким шанувальником творчості Муракамі, вкрай обережно поставився до написання сценарію та екранізації роману. “Книги Муракамі ніби промовляють до мене. Якимось чином вони [...] зачепили найінтимніші закутки моєї душі. Звісно, я читав багато романів інших письменників, але вони не викликали в мене таких почуттів. Тож при написанні сценарію найскладнішою для мене стала спроба зберегти і передати ці відчуття глядачеві”, – говорить Ань Хунг в інтерв’ю.

Передати відчуття, що вирують у романі, надзвичайно важко не лише для режисера, але і для акторів. Герої “Норвезького лісу” живуть у власному, внутрішньому світі, і те, що у літературі твориться завдяки опису думок персонажа, в кінематографі втілюється поглядами, жестами, мімікою, ледь вловимим тремтінням пальців, помахом вій. А це потребує не лише акторської майстерності, а й їхнього цілковитого проникнення в складні, заплутані, повні протиріч характери героїв.

У порівнянні з романом, сценарій стрічки дещо спрощено. Кожен герой твору – неповторна індивідуальність, що заслуговує окремої уваги, осмислення і, відповідно, екранного часу. Тож режисер виправдано залишив у центрі історії кількох головних її учасників, малюючи другорядних персонажів прозорими пастельними фарбами.

37-річний Тору Ватанабе (Матсуяма Кенічі) чує в гамбурзькому аеропорті мелодію пісні Бітлз “Норвезький ліс”. Це викликає у нього смуток та ностальгію за часами своєї юності, що припала на буремні 60-ті роки, коли японська молодь протестувала проти встановленого режиму. Фільм – уривки спогадів Ватанабе. Спогадів про минуле життя, далеке кохання, про часи, що повільно зникають у вирі подій, і виринають так раптово, невчасно і болісно.

Атмосфера довкола Ватанабе просякнута смертю і коханням. “Смерть – не протилежність життю, а його частина”, – ключова фраза як фільму, так і роману Муракамі. Саме завдяки смерті зароджується кохання Ватанабе до психічно хворої Наоко (Рінко Кікучі), через смерть воно і зникає. Протилежністю Наоко виступає подруга героя Мідорі (Кіко Мідзухара), що втілює у собі світло та оптимізм. Саме вона повертає Ватанабе із важкого, темного світу “норвезького лісу”, образом якого є психіатрічна клініка “Амірьо”, де перебуває його кохана.

Люди, що оточують Ватанабе, є живим втіленням нематеріальних явищ: Нагасава – амбітність та порочність; Рейко – сила духу і наївність; Хацумі – вірність і прощення. Такі характери протягом свого життя зустрічає кожен, а отже глядачеві буде не лише цікаво, але й корисно побачити, на що перетворюється людина при гіперболізації цих якостей.

“Норвезький ліс” є неперевершеним візуальним втіленням роману. Ні з чим не можна порівняти насолоду, коли образи, що ти уявляв собі під час читання, майстерно втілюються на екрані. Музичний супровід також викликає захоплення: пісні, скрупульозно обрані меломаном Муракамі, змішуються з композиціями Джоні Грінвуда, гітариста легендарного гурту Radiohead, спеціально запрошеного для роботи над фільмом.

Оцінюючи роботу Чан Ань Хунга, розумієш, що лише режисер-азіат зміг би так тонко відчути і передати думку та настрій японця Муракамі. Європейський або американський режисер, в силу відмінностей менталітету, навряд чи обрав би вірну тональність. Проте, не дивлячись на всі переваги екранізації, сприйняття фільму не буде повним без знайомства з оригіналом: надто багато думки, спогадів та почуттів залишилося поза кіноплівкою. А об’єднавши кіно, літературу та власну уяву, людина отримає найповніший спектр емоцій, що залишаться з нею у спогадах назавжди.

Марина Ніжник


2 комментариев к Колодязь пам’яті

  1. Анна пишет:

    “Смерть – не протилежність життю, а його частина”, – ключова фраза як фільму, так і роману Муракамі.
    Чудовий роман, чудовий фільм, гарна рецензія ;) Хотілося б більше оглядів азіатського кіно, воно ДІЙСНО змушує думати! )

  2. Dumai пишет:

    Дякуємо за коментарі! )

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Наверх ↑