Червень, 2011

Есе про есе. Феномен самогубства у контексті твору Альберта Камю “Міф про Сізіфа”

«Жити чи не жити?», – напевно немає у світі такої людини, яка б не ставила перед собою це шекспірівське питання. Ми часом мимоволі говоримо «як набридло жити», «краще померти», «яке нудне життя» і т. д., не задумуючись (у більшості випадків) про істинність цих слів, адже деякі люди живуть за принципом «не словом, а ділом».

Самогубство – значуща проблема сучасності, та про нього не прийнято говорити у звичному колі спілкування. У цьому і постає протиріччя, адже у нашому суспільстві завжди на перший план обговорень виходять найбільш актуальні питання. Наприклад, економічна криза 2009 року схвилювала не лише владні верхівки, але й стала основною темою обговорення в суспільстві. Тоді про кризу говорили в громадському транспорті, на заняттях, вдома, у магазинах, лікарнях…коротко кажучи – скрізь.

Проблема самогубства завжди існувала завжди, але її актуальність прив’язувалася лише до конкретних випадків. Замість того, щоб обговорити і продумати шляхи її вирішення привселюдно, вона завжди ставала темою пліток. Смерть завжди породжує страх, можливо, саме тому про суїцид бояться говорити в голос. Все зводиться до абсурду: говорити про актуальне – заборонено. Пишучи наукову роботу, присвячену суїциду, я прочитала безліч літератури і знайшла силу-силенну думок стосовно цієї проблеми. Досліджуючи творчість Альбера Камю, я натрапила на справжнісінький для мене клондайк.

«Есть лишь один поистине серьезный философский вопрос – вопрос о самоубийстве. Решить, стоит ли жизнь труда быть прожитой или она того не стоит, – это значит ответить на основополагающий вопрос философии. Все прочие вопросы – имеет ли мир три измерения, существует ли девять или двенадцать категорий духа – следуют потом. Они всего лишь игра; сперва необходимо ответить на исходный вопрос», – саме цими словами Альбер Камю розпочинає своє філософське есе «Міф про Сізіфа». Автор вважає, що життя – це абсурд, а якщо це так, то навіщо ж жити? Читаючи Камю, задумуєшся, що абсурд – це все, що нас оточує. Самогубство – це абсурд: навіщо себе вбивати, якщо тобі життя дане, щоб жити. Життя – це абсурд: навіщо жити, якщо все рівно помреш. Коли людина знаходиться у критичній ситуації, то перед нею зазвичай постає два питання: як покінчити з життям і навіщо його продовжувати. Саме між ними постає вибір. Якщо людина знаходить відповідь на перше питання – то кінцевий результат – самогубство. Якщо на друге – вона знайде вихід із ситуації. А якщо людина може відповісти на обидва питання? Тут, як мені здається, і породжується абсурдність. Камю зазначає що, «слова «это абсурдно» означают: «это невозможно» и вместе с тем «это протеворечиво». Він визначає самогубство, як соціальне явище. Ця теза у його «Міфі про Сізіфа», напевно, буде єдиною, яка не викличе в мене тих чи інших питань. Адже світова статистика говорить, що 30% явних самогубств пов’язують саме з цим чинником. Хоча з іншого боку, тут коріняться набагато глибші питання.

На думку Камю, самогубство – це вирішення абсурду. Абсурд же у свою чергу виникає внаслідок розладу між самим собою та своїм життям. Знову ж переді мною постає питання: якщо письменник визначає це явище за вихід із ситуації і не вбачає в ньому ніяких негативних рис, чому тоді його життя обірвалося в автокатастрофі? Чому Камю не приєднався до довгого списку світових діячів: Марини Цвєтаєвої, Сергія Єсеніна, Адольфа Гітлера, Володимира Маяковського, Джека Лондона, Ернеста Хемінгуея, Олександра Фадеєва..? Чи, можливо, страшну аварію можна вважати неявним випадком суїциду? Деякі джерела дійсно не виключають такий варіант, але й не є доведеними. Напевно, це питання залишиться без відповіді, адже ніхто не може залізти в голови мертвих людей.

Вивчаючи філософію, я зрозуміла, що цей предмет навіки ввійде для мене в категорію тих, які мені не дано зрозуміти. Саме тому, напевно, читаючи Камю, у мене виникає багато питань, відповіді на які знайти не можу. І в цьому також можна відмітити певну абсурдність…

Галина Яцина