свое no image

Апрель, 2011

4

Анатомія одного життя

Іноді найбанальніша фраза може змусити людину посміхатися. Іноді найбанальніша фраза може людину розлютити. Іноді найбанальніша фраза може змусити людину вилити тобі душу…

Поїзд «Харків-Житомир», плацкарт, нижнє сидіння, білет за напрямком Суми-Київ, 23:00. Я уже випила свій чай, щоб зігрітися після лютого морозу. Напроти мене сидить жінка. Її обличчя нагадувало суцільний м’яз. Що ж у неї трапилося? Втім… це не моя справа. Краще зателефонувати подрузі. Розмова була короткою. Але не тому, що нам ні про що було говорити. Я не пам’ятаю вже, що саме сказала моя подруга, але ніколи не забуду свою відповідь, сказану, звичайно ж, в жарт: «Ти ще вени собі переріж». Саме після цієї фрази моя сусідка почала заливатися сльозами. Я завершила розмову, адже на таке дивитися байдужими очима неможливо. На моє запитання «що трапилося?» вона видавила з себе : «Ніколи не жартуй зі смертю». Валер’янка, серветки, підбадьорюючі слова…Я не знаю, що говорити. Через 15 хвилин жінка трішки заспокоїлася і дістала фото. «Це моя донька, Анютка», – сказала вона. «Так чому ж ви плачете, у Вас така чудова дівчинка, напевно, майже моя ровесниця?» «Три тижні тому я знайшла її вдома у ванній з перерізаними венами…»
…Десять…дев’ять…вісім…сім…шість…п’ять…чотири…три…два…один… Саме стільки секунд мені було потрібно, щоб зрозуміти, що мова йде про самогубство. Я більше не знала, що говорити, як втішити. Боялася сказати щось не те, щось зайве… Страх увірвався в мою душу. Вона визначила це за нормальну реакцію нормальної людини. Надмірна тиша перервала нашу розмову,а, втомлені від болю, очі хотіли спати.

Ранок видався похмурим. Атмосфера була дещо напруженою. Їхати нам треба в різні боки. На прощання вона простягнула мені пакунок. Не  сказала, що там, а я й не запитувала…напевно, так треба було…не знаю.

Минуло кілька годин, мене розривала цікавість. Чашка кави…підвіконня…сніг…сонце…зошит…ні, не просто зошит – щоденник…

Чорно-білі ілюстрації та сповнені життєвого песимізму цитати розпочинали цю історію, яку, вочевидь, мені слід було прочитати. Ті малюнки чудово імпонували таким же чорно-білим шпалерам. Разом вони створювали, хоч і похмуру, але все ж гармонію. Щось пригнічувало, але налаштована впевнено. Обмотавшись у теплу ковдру, я сіла на підлогу і почала своє вечірнє читання.

«Может кто-то подумает, что я сумашедшая, но в свои семнадцать я не вижу смысла жить. У моих ровесников есть то, чего они хотят: дорогие шмотки, дорогие телефоны, портативные приставки и другие модные штучки, о которых я могу только мечать, деньги, которые им дают на день, мне бы могло хватить на неделю и даже больше. Многим из них купят машины сразу после их совершеннолетия».
Соціальний чинник. Саме з ним пов’язані майже 30% самогубств. Економічне життя суспільства в цілому сильно відображається на кривій суїцидів. Дало воно відбиток і на житті сімнадцятирічної Анни. Мама сама виховувала доньку і піклувалася про її майбутнє. Хоч і важко було, але вона все ж знаходила кошти на її навчання в елітній гімназії, де навчалися діти місцевих меценатів. За словами мами, Аня виділялася серед своїх однолітків і зовнішнім виглядом, і мисленням, але це лише притягувало до неї однокласників. Вона ніколи не була обділена увагою. Її популярність – це заслуга не багатеньких батьків, а внутрішнього світу. Але, вочевидь, для юної гімназистки цього було замало.
«Никита не звонит уже два дня и на мои звонки он не отвечает, я ему всю стенку «вконтакте» зарисовала. И ничего. Неужели он и вправду с Катей с 11-Б гуляет. Ну да, она же багатая, красивая, только тупая…»

За статистикою, саме нещасливе кохання є основною причиною самогубства серед молоді. Чому? Можливо тому, що молодь дуже вразлива. Зазвичай здається, що кохання, яке ти зустрічаєш у цьому віці, – це назавжди. І дуже важко довести підлітку, що всі люди переживають подібні ситуації. Аня, крім того, вбачала в своїй знайомій суперницю, оскільки сама дуже комплексувала через свою зовнішність і соціальний статус. Вона не розуміла того, що Микита любить її за моральні якості. Дурненька, думаю, навіть якщо не кохає – це не причина вкорочувати собі віку. Хоча статистика говорить, що кожна людина хоча б раз у житті задумується про спробу самогубства.

«Солнце…так ярко светит солнце…Солнце, зачем ты светишь? Ты никому не нужно! Я хочу, чтобы всегда была тьма, ночь, чтобы не было видно ваших счастливых лиц, люди. А знаете, почему? Почему я не хочу вас видеть? Вы думали, что я не смогу признаться? Я вас боюсь, люди, только никому об этом не говорите. Вы же ради одной зеленой бумажки готовы перегрызть горло друг другу. Вы только то и можете, что меряться финансовым положением».

У таких зверненнях Ані до оточення я чула крик про допомогу. У пустій квартирі, де, крім стін, надувного матрацу та привезеного мною ноутбука, не було нічого, лунали дивні голоси. Раз за разом я повертаюся на першу сторінку, на якій було вклеєне фото юної Анни. Щаслива посмішка, та чомусь засмучені до болю очі. Я чула її благання: «Пожалуйста, помогите, я больше не могу…» співчуття залило мої очі сльозами, від холодного поту склеювалися пальці. Раптом здалося, що страждання дівчини вселилися в мою душу…Швидко гортаю сторінки…На декількох розтеклася паста. Напевно, вона плакала, коли писала.

«Дорогая мамочка, прости меня, пожалуйста. Я вижу, как ты для меня стараешься, но так тоже нельзя, ты же ничего за мной не видишь, у тебя нет никакой личной жизни. Я не достойна такого внимания. Мне скоро нужно будет уйти, мама, навсегда. Спросишь – почему? Меня никто не любит кроме тебя, а так человек жить не может. Я же не смогу жить с тобой вечно, так не бывает, так не должно быть. Мамочка, ты только себя не вини, пожалуйста, я очень тебя люблю…»
На очах виступають сльози. Все ж не можу зрозуміти: невже ніхто не помічав дивної поведінки дівчинки? Гортаючи сторінки, звертаю увагу на дати: у такому стані Аня перебувала більше, ніж півроку, до самого моменту її самогубства, яке стало для всіх непередбачуваним і неминучим для неї. Вона поступово і врівноважено йшла до цього кроку, готувала себе і в той же час в глибині душі сподівалася, що хтось побачить її страждання і допоможе. Можливо, вона уже і була готова просити про допомогу, але було занадто пізно, адже якщо часто вдивлятися в прірву – вона почне вдивлятися в тебе.

«Странно, мой дневничек, но я думала, что с нового года все поменяется. Наивная, что могло поменяться? Я бы за одну ночь стала дочкой миллионера, или мама стала бы счастливой, или меня полюбил бы Никита? Глупая, дура…»
Наступні шість сторінок покриті чорною аквареллю. За ними йшла фраза: «Я не хочу умирать, я просто не хочу жить»…Це була остання її фраза, написана на цих сторінках…
У повітрі запахло залізом, на губах з’явився солоний присмак…знаєте…коли поріжеш палець…от такий…дивний. Гілка за вікном била по моєму серцю…Свист…У чайнику закипіла вода…байдуже…у жилах закипіла кров…

На кухні говорили люди…
Були покриті чорним дзеркала…
Хтось плакався комусь у груди…
А горло дерла дика німота.
Її страждання розтеклось по ванні.
Червоне світло пророкує пекло.
В нікуди дивляться ті очі гарні.
Скінчився раунд, вимкнено прожектор.

Ця маленька історія щодня множиться на мільйон. Ця страшна трагедія носить глобальний характер. За вуаллю сьогоденних стереотипів ми не помічаємо чужих проблем і так само намагаємося сховати свої. Напроти слізного, але красиво написаного, статусу «Вконтакте» ми ставимо позначку «мне нравится», не заглиблюючись в контекст, причину, мету. Мільйони осіб щодня пишуть подібні речі, але ми ніколи не думаємо над тим, що, можливо, одній людині серед них дійсно потрібна допомога.
P.S.[Ніколи не жартуйте зі смертю.]

Галина Яцина


4 комментариев к Анатомія одного життя

  1. Мария пишет:

    Задело… Ещё не видела, чтоб в таком стиле писали о суициде и это новшество просто поражает! Цитаты из дневника гармонично вплетаются в общую картину; эмоциональность граничит с истерическим криком в попытке донести важность информации, а статистические данные подтверждают необходимость рассмотрения данного вопроса и открытого обсуждения.

  2. Берта пишет:

    Да, доволи интересно. Тема принаджежит к тем, которые необходимо поднимать.

  3. slavuk пишет:

    Молодь бажає всього і відразу. Напевно, героїня вашого оповідання, вигадана, але тема досить реалістична, і стиль вашого письма доводить цю реалістичність. Дуже емоційно.

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Наверх ↑